Закодовані

Відповідно до Митного кодексу України, прийняття рішення про визначення коду товару є наслідком порушення правил класифікації, що встановлюється за результатами контролю дотримання Основних правил інтерпретації УКТ ЗЕД та Митного тарифу України. 

Однак окремої уваги заслуговують адміністративні справи, в яких доказуванню підлягають правильність або помилковість характерик товару, що є визначальними для його класифікації згідно з УКТ ЗЕД. Саме у цій категорії справ сторони мають можливість застосувати всі можливі правові інструменти, щоб довести позицію стосовно заявленого опису товару та визначеного коду УКТ ЗЕД. Здавалося б, ідеальна платформа для реалізації принципу змагальності сторін,але вся романтичність ситуації розбивається об реалії практики доказування. 

Наступати чи захищатися? 

В адміністративних справах про оскарження рішень суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування покладено саме на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАС України). Це правило не є винятком і для адміністративних спорів про оскарження рішень митних органів про визначення коду товару. Водночас практика свідчить про часте нехтування згаданим принципом. Зазвичай тягар доказування повністю лягає на плечі бізнесу. 

З цього приводу варто звернути увагу на позицію Верховного Суду України стосовно доказування в адміністративних спорах, який встановив наступне: ” Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності, відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві, зобов’язаний суб’єкт владних повноважень. Разом з тим, відповідно до принципу змагальності, суб’єкт господарювання має спростувати доводи суб’єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість” (справа №808/1062/14). Аналогічна позиція висловлена у постановах ВСУ, прийнятих протягом червня-липня 2017 р. у справах №816/8405/15, №826/24815/15, №826/757/13-3. 

Однак у спорах, завданням яких є з’ясування відомостей про товар, доводи митного органу ґрунтуються, як правило, на результатах висновку спеціалізованої експертної установи ДФС України – Департаменту податкових та митних експертиз ДФС, уповноваженого на проведення досліджень імпортованого товару. 

Експертний висновок має наслідком прийняття класифікаційного рішення. Таким чином, митний орган позиціонує його (на нашу думку, помилково) як імперативний доказ у питанні встановлення обставин в адміністративній справі вважаючи, що в подальшому доказуванні правомірності зміни коду товару немає потреби. Та чи обґрунтована така позиція? 

Згідно з ч. 1 ст. 69 МК України товари під час декларування підлягають класифікації, тобто стосовно товарів визначаються коди відповідно до класифікаційних угрупувань, зазначених в УКТ ЗЕД. 

Питання проведення досліджень згадується у цьому розділі лише в контексті ч. 5 ст. 69 МК України, відповідно до якої під складним випадком класифікації товару розуміється випадок, коли у процесі контролю правильності заявленого декларантом або уповноваженою ним особою коду товару виникають суперечності щодо тлумачення положень УКТ ЗЕД, вирішення яких потребує додаткової інформації, спеціальних знань, проведення досліджень тощо. 

Відповідно до ч. 8 ст. 69 МК України, висновки інших органів, установ та організацій щодо визначення кодів товарів згідно з УКТ ЗЕД при митному оформленні мають інформаційний або довідковий характер. 

Однак не варто помилково плутати висновки щодо характеристик товару з висновками, що дають чітке визначення коду товару, який може бути застосований. Ця норма лише додатково вказує на дискреційний характер повноважень митного органу щодо класифікації товару, що загалом ніким не заперечується. 

Водночас відповіді на всі питання слід шукати серед положень Порядку, затвердженого наказом Мінфіну №65 від 30.05.2012 р. (далі – Порядок), яким визначено право митного органу у складному випадку класифікації звернутися до спеціалізованого митного органу з питань експертного забезпечення для проведення лабораторних досліджень. 

Так, відповідно до п. 9 Розділу III Порядку, якщо для вирішення питання класифікації товару з’являється потреба у спеціальних знаннях з різних галузей науки, техніки, мистецтвознавства тощо або у використанні спеціального обладнання і техніки, то митний орган може звернутися до спеціалізованого митного органу з питань експертного забезпечення або до іншої експертної установи (організації). 

Окрім того, відповідно до п. 14 Порядку, рішення приймається митним органом на підставі встановлених характеристик товару, які є визначальними для класифікації товару, згідно з Основними правилами інтерпретації УКТ ЗЕД (п. 14). 

Ключовим є поняття «визначальні характеристики». Тобто право митного органу на проведення експертизи ніхто не оскаржує, однак зміна коду товару повинна відбуватися виключно на основі відомостей про товар, які встановлюються шляхом всебічної оцінки товаросупровідних та додатково поданих документів. Яким же чином ці характеристики можуть бути встановлені, окрім висновку митного органу? 

Варто зазначити, що у разі неможливості однозначно перевірити правильність класифікації товару на підставі задекларованих відомостей, Митним кодексом України та вищезазначеним Порядком передбачено право для митного органу звернутися до декларанта з вимогою надання додаткових документів. 

При цьому і висновки спеціалізованої експертної установи ДФС, і додаткові документи, надані декларантом, мають однакову юридичну силу. Вони повинні бути однаково враховані у процесі встановлення характеристик товару та прийняття класифікаційного рішення. Водночас перелік документів, які можуть бути додатково подані, є необмеженим, адже окрім обов’язку, визначеного ст. 69 Митного кодексу України, у декларанта також існує право на визначення істотних характеристик товару під час митного контролю, передбачене ст. 325 МК України. 

Отже, митний орган повинен не лише довести, що оскаржуване рішення прийняте з дотриманням положень Митного тарифу України, Основних правил інтерпретації УКТ ЗЕД, але й обґрунтувати підстави прийняття/відхилення тих чи інших відомостей та документів про товар, а позивач – спростувати такі доводи у разі їх заперечення. Така позиція повністю узгоджується з вищезгаданою практикою Верховного Суду України. 

Бери ініціативу або йди! 

Спори щодо класифікації товару є полем для використання достатньо нетипових засобів доказування. Все залежить від якісних характеристик товару, способів їх встановлення та, звичайно, продуктивності уяви бізнесу. Зважаючи на той факт, що в більшості ситуацій необхідним є використання спеціальних знань, то найбільш дієвим інструментом є проведення незалежних експертам досліджень з мстою встановлення характеристик товару. 

На цьому етапі у позивача є кілька варіантів дій: 

проведення повторних досліджень у зв’язку із сумнівами в об’єктивності висновку спеціалізованої експертної установи ДФС (ст. 35/ МК України); 

відбір взірців товару за власнок ініціативою на підставі права, передбаченого ст. 325 МК України, та скерування їх на дослідження в національних або міжнародних лабораторіях відповідної акредитації; 

проведення судової експертизи 

Першим способом позивач вправі скористатися ще на етапі митного оформлення, коли судового процес уникнути неможливо, шляхом перегляду першочергових досліджень митного органу (ч. З ст. 357 МКУкраї ни). Однак слід пам’ятати, що цією нормою не врегульовується питання повноважень щодо вибору лабораторії для незалежного дослідження Тобто існує ризик, що останнє слове залишиться все ж таки за митницею. 

Другий варіант є більш надійним оскільки всі процеси від стадії відбору взірців і до отримання результатівконтролюються декларантом, який самостійно обирає лабораторію для досліджень. Висновки таких досліджень (як національних, так і міжнародних) установ можуть бути подані у вигляд додаткових документів на стадії митного оформлення, а також під час судового спору, що жодним чином не обмежено митним законодавством Іншими словами, декларант наділений правом паралельно з митним органом провести власні дослідженій та зіставити їхні результати у разі прийняття оскаржуваного рішення. 

Що ж стосується судової експертизи, то питання її проведення особливо загострюється у контексті обов’язку доказування, передбаченого ч. 2 ст. 71 КАС України. З одного боку, ч.3 цієї статті передбачає обов’язок для кожної зі сторін довести ті обставини на які вона посилається. Проте якщо змоделювати ситуацію, коли кожна зі сторін у справі надала власні дослідження, то хто ж повинен звернути питання можна віднайти у все тому ж обов’язку доказування відповідачем правомірності свого рішення, на практиці ця ініціатива майже завжди за позивачем. 

Практика Європейського Суду та подвійна класифікація 

Практика Європейського суду є джерелом права для національної судової системи. До того ж контроль за її дотриманням покладається на суб’єктів владних повноважень, хоча митні органи досі зі щирим здивуванням реагують і на подібні доводи, а в деяких ситуаціях — взагалі не підозрюють про існування такої практики. 

До останнього часу у провадженні Європейського Суду перебувало критично мало справ за позовами до України, пов’язаних із порушенням митного законодавства. Однак у кінці 2016 р. Європейський Суд виніс рішення, яке мало б позитивно вплинути на питання митного оформлення та визначення коду товару. 

Європейський суд 24.11.2016 р. розглянув справу «ТОВ «Полімер- контейнер» проти України» (заява №23620/05), підгрунтям для якої слугувало систематичне прийняття класифікаційних рішень щодо компанії. Попри їх судове оскарження, під час кожної нової поставки компанія знову зіштовхувалася з проблемою. Іншими словами, такий порядок міг би тривати вічно, а судові спори тягнутися до безкінечності. 

Як наслідок, Європейський суд погодився з висновками національних судів, що продовження практики органів митної служби щодо присвоєння неправильного коду імпортованому товару підприємства-заявника ставило під сумнів остаточність цих рішень та авторитет судів загалом, а також вважав це ознакою того, що органи митної служби діяли свавільно, а механізми припинення такої практики були відсутні. Зазначивши, що системитних органів призвів до надмірного тягаря, покладеного на підприємство-заявника, Європейський суд встановив, що було порушення ст. 1 Першого протоколу. Таким чином, відбулося незаконне втручання в мирне володіння майном підприємства- заявника, як це неодноразово було підтверджено національними судами. 

Вищезазначене рішення Європейського Суду значно спрощує процес доказування для позивача в аналогічній категорії справ, про що свідчить актуальна судова практика (справи №813/4476/16, №815/4308/16). 

Отже, у разі прийняття рішення про визначення коду товару без урахування рішення ЄСПЛ у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» це може мати наслідком порушення норм Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», За таких обставин саме митний орган повинен доводити відповідність класифікаційного рішення міжнародній судовій практиці. 

Світле майбутнє 

Сьогодні доказування у справах про оскарження рішення митного органу про визначення коду товару потребує ініціативності. Суперечливість підходу до визначення цього обов’язку негативно відбивається не лише на судових рішеннях, але й на адміністративній практиці, яка формується з позиції «презумпції вини декларанта» та прямо впливає на передумови для прийняття класифікаційних рішень. Однак позитивні моменти у всій цій ситуації присутні та їх можна простежити, аналізуючи судові реєстри. Імпортери не бояться захищати свої права, а скасування рішення суб’єкта владних повноважень через порушення принципу доказування не здається чимось неймовірним. 

 

Отже, на цьому етапі нам залишається робити все можливе, щоб єдність судової практики стала реальністю. 

Текст взято з номеру “Юридичної газети” вiд 19.09.2017 року.